Гетьман Іван Мазепа належить до тих постатей в українській
історії, котрі своєю діяльністю і вчинками найвиразніше виявляли найвищу мету
українського народу – прагнення до волі й державності. Ще за життя він викликав підвищену увагу
до себе з боку політиків, митців, увагу, що не зникала й по його смерті.
Переломним моментом у трактуванні постаті І.Мазепи стала Полтавська битва: знак
плюс був замінений знаком мінус.
Односторонній погляд в оцінці цієї непересічної історичної
постаті був створений Росією і ґрунтувався, переважно, на офіційних царських
документах, упереджених спогадах та замовних історичних дослідженнях. Таким
поверховим тенденційним шляхом пішла, за окремими винятками, російська, а потім
і радянська, історіографія та література. Радянська історіографія та коментарі
до фольклорних і літературних творів відвели Мазепі місце в ряду антигероїв,
зрадників. Ця однозначна оцінка виключала будь-який інший підхід до висвітлення
теми. Позиція М.Драгоманова та інших дослідників, що трактували постать
гетьмана з об’єктивних наукових позицій, не стільки заперечувалась, скільки
замовчувалась.
Доба Мазепи - це часи відродження України: політичного,
економічного, культурного - по Руїні, що знищила великі плани Хмельницького,
Виговського і Дорошенка, обмежила Українську державу тереном Лівобережжя,
поставила гетьманську владу віч-на-віч з ростучою силою старшинської
аристократії й залишила Україну на поталу московського імперіалізму.
